спостерігаючи за собою, останнім часом, натрапила на цікаві роздуми. я для незнайомців така ж загадка, як і вони для мене. я не знаю, якою виявиться людина, котру зустрічаю вперше, доки вона сама не покаже мені котрусь з своїх сторін. я можу лиш здогадуватись, що криється за кожним з облич, що трапляються мені? цікаво те, що це працює в обидві сторони. і для незнайомців я можу бути будь-якою. показати себе з найгіршого боку через власні негаразди, злякатись і мовчати, щоб не подумали зайвого. або ж подарувати найщирішу посмішку і, можливо, стати тою приємною і загадковою особою, котру жоден з них ніколи не зможе забути. не важливо побачимось ми раз, чи проживемо поруч залишок життя. я обираю останнє. не лише для незнацомців, але і для себе самої. і знаєш, навіть коли здається, що я лиш граю роль, з часом виявляється, що кожна з вибраних мною ролей - це все ще я сама. і обираючи бути приємною, чудовою і прекрасною для чужих очей, я стаю такою насправді. тож давай врешті станемо тими, ким так давно мріяли бути? paris, 1999 photo by @dana_stl

я не така як вони — думала я в свої сімнадцять, зиркаючи на тупих кур в облягаючому шматті. тому в мене і не виходить дружити з ними. я не така як вони — думала щоразу, коли бачила як дівчина влаштовує істерику своєму хлопцю. не те що я. я мозок не виношу. зі мною приємно і весело. то й що, що ковтаю образи? переконую себе в тому, що я впорядку, навіть коли боляче. обманюю себе, що все чудово, коли хочеться вити на місяць. роблю лиш для інших. а мені і добре від того, бо я ж не така як вони! усе змінилось після вагітності. мій мозок наче розірвався під нелюдською кількістю гормонів, і все те заховане далеко всередині жіноче вирвалось і вибухнуло хаотичною бурею емоцій. я плакала, коли хотілось сміятись. я кричала і билась об стіни. моя фігура стала істинно жіночою, в характері з’явилась кокетливість і некерований флірт. оргазми стали яскравішими. істерики також. тіло знайшло свою чутливість, але емоції були такими нестримними, що вигорання приходило кожного нового понеділка. і люди..дивились на мене вже зовсім інакше, наче я одна з тих типових істеричок, котрі не знають чого хочуть. їм вривався терпець. вони втомлювались. як і я, втомлювалась бути жінкою. бути собою. лиш три довгих роки потому, сьогодні, я насолоджуюсь собою і розумію як складно бути жінкою. керувати своїми емоціями. як хочеться просто лягти в ліжко і не вставати місяць. дивитись на себе у дзеркало після всіх змін, що відбуваються з тобою щомісяця і щороку.. та саме це знання змушує мене не давати собі поблажок і не жаліти себе. не плакати щоразу, а боротись з собою. керувати своєю бурхливістю, ставати кращою і мудрішою щодня. і саме тому, по іронії долі в мене досі не виходить дружити з дівчатками. бо тепер я бачу як вони, як і я колись, не хочуть вчитись контролювати свої істерики і образи, а все ще обирають бути нічогонехочувирішувати принцесами, плакати, жалітись, лягати в ліжко і чекати, поки усе зміниться саме по собі. тепер я знову кажу — я не така як вони. і це слова без сумніву. бо борюсь і стаю кращою. і лиш в цей час я почала зустрічати жінок на своєму шляху, котрими хочеться захоплюватись і йти поруч, і я знаю, що до цього прийде кожна з нас. якщо встане з ліжка. вставай!

ми самі наділяємо особливістю те, що хочемо вважати особливим. будь то справа, людина, речі чи дні, що, здається, нічим не наповнені. а може це і про нас самих? не буду вигадувати велосипед з своїми гучними словами. бо все вже давно сказав гусак з панди кунг-фу, ⠀ «секретного інгрідієнту лапши немає. секретний інгрідієнт це сама лапша» вловлюєш суть, лапшичка? 😉 ⠀ особливого тижня тобі посміхайся частіше ❤️

samojebka 🔥 сьогодні у мене повна апатія до блогу. та якщо тобі раптом бракує впевненості в цей вечір, то прочитай і вкарбуй ці декілька речень собі в пам‘ять. якщо маленька сутула скрипачка, вічно відстаюча в класі, з котрою ніколи не хотіли дружити дівчатка, з кривими зубами, жирком на боках, відсутністю талантів і мотивації до життя, залежністю від любові інших, тарганами вдома і в голові змогла стати тою, хто дивиться на тебе з цього фото — тоді і ти зможеш. ти зможеш сяяти, я не просто вірю, я знаю це. і якщо нам так просто повірити в бога чи любов, то чому б не повірити в себе? ти є, і ти тут. це вже вагомий привід вірити. може почнеш просто зараз?

як вирватись з «постійного контролю партнера», «тиранії», «морального насилля», «нав‘язливих порад сім‘ї», «фінансової залежності»? ⠀ перестати себе на*бувати, взяти відповідальність за своє життя і моральне здоров‘я В СВОЇ ДОРОСЛІ РУКИ, встати і піти. і дітей за собою забрати. отак, просто. без курсів розуміння себе і партнера, без психотерапевта, без сумнівів «а що якщо..» навіть якщо ситуація здається безвихідною - можливості завжди є. зізнайся собі, чи шукала насправді? а може ти просто незріла дитина? і знаєш, це абсолютно нормально. не нормально те, що «дорослим» нам треба «батьки», яких найчастіше ми шукаємо в своїх партнерах, бо бути на шиї в мами з татом вже некомільфо для людських очей. тоді визнай свою потребу в контролі. а більшості з нас він треба. бо ми не хочемо так швидко дорослішати, і це ніяка не проблема. проблема зображати дорослого, коли сама ти ще емоційно незріла. я знаю що звучить грубувато, та саме це я сказала собі в очі в якийсь момент. іноді нам треба почути ці слова, без прикрашань і трепетного ставлення до свого нещасного стану. більшість «але» — це наші власні бар‘єри, котрі створені не з реальних причин, а з тупого тваринного страху втратити насиджене місце або почати робити щось самій/самому без допомоги батьків, родичів, чоловіка чи жінки-пахаря, яка і коня на скаку, і сина, і дерево. яку б ілюзію контролю не створювала твоя сім‘я чи «єдина любов» кожен з нас сам обирає наскільки ми піддаємось цьому контролю. не наділяй цих людей божественною силою, вони такі ж як і ти. з плоті і крові, з власними психологічними проблемами і страхами. єдина різниця між вами - ти обрала піддаватись, а вони - користуватись цим. я повторюю ці слова собі щодня. бо жила в таких стосунках з партнером останній рік, з батьками - усе життя. зі страхом змінити хоч щось, бо раптом я залишусь сама? а раптом я більше нікому не буду потрібна? та тепер я можу сказати — найважливіше бути потрібною самій собі. і знаю напевне: краще холодне й не надто затишне гніздо, де ти можеш робити власний вибір, аніж тепла і комфортна в‘язниця, де за тебе обирають як жити.

за стільки років моєї сильної і незалежної натури, прийшло на диво просте розуміння, що розставило все на свої місця. єдине, що відрізняє хлопчика від чоловіка це те, що хлопчик вважає наче він винен щось дівчині, а вона винна йому у відповідь. чоловік - природньо хоче турбуватись і турбується без очікувань. єдине, що відрізняє дівчинку від жінки це те, що дівчинка вважає, наче хлопець щось винен, щось мусить і має бути для неї усім. жінка може дати собі все сама, та знаючи це — вона дозволяє чоловіку потурбуватись про себе, бо розуміє, що це для нього важливо. усе інше: обов‘язки, професії, заробіток, зовнішність, хобі і схильності - лише цікаві людські вигадки, котрі не мають ніякого відношення до «жіночого» та «чоловічого». я була дівчинкою, що зустрічалась з хлопчиками дуже довго. та більше не хочу в цю пастку «повинностей». нехай лиш буде легко і добре. нехай буде тихо і комфортно для обох. бо так має бути. бо так ми створені одне для одного. p.s. бачите цей неймовірний ефект ретро на фото? це магія рудого волосся @dana_pht змусила об‘єктив закадрувати мене саме так. фільтри - для слабаків. більше фото дивись у сторі 😏✨

не знаю, в яку мить це сталось. чи було це під час прогулянки під лагідним і останнім промінням цієї осені, чи коли аромат лавандового масла в маленькій кімнаті задурманив голову. можливо це сталось в обіймах чоловіка, котрий проводить по вигину спини вже зовсім інакше, по-новому, не так як усі попередні. не згадаю, дівоча пам‘ять підводить. та знаєш, це й не суттєво. не суттєвіше ніж слова мого колишнього про те, яка я єдина і неповторна, хоч за декілька днів він вже клявся в любові іншій. в якусь мить прийшла сила. зародилась десь тут, між лівим і правим передсердям, вдарила в голову, закрутила, змусила відчувати хвилинну могутність, котрої вистачило б щоб знищити кожного, хто стане на дорозі. лиш на мить. бо після сили, прийшов..спокій. постукав тихо, наче помилився дверима, наче його тут зовсім не чекали, і залишився. наче завжди тут був. я раптом відчула, що мені більше не потрібно доводити нікому нічого. буря, що так довго тривала в моїй хворій від думок голові стихла. не тому, що океан в мені зник, ні. просто настав штиль. бо океан не хвилюється через маленькі, незначущі людські камінці, що вони їх з такими потугами і ненавистю кидають в нього, наче це робить їх кращими, вищими, дужчими. хоч поглянь - це все ще лиш люди з камінням у руках. вони не бачать, не відчувають власних глибин. океан не хвилюється через дрібне каміння. він сам обирає, в який момент і кого затопити в невмолимому штормі де крики жаху і відчаю вже не допоможуть. кому відкрити свої глибини, показати усю велич і красу, котру ніколи не зможеш забути. кому дозволити блаженно лежати на поверхні нічного штилю і відчути невагомість під безкінечним зоряним небом. не знаю, чи розумієш ти цей потік слів. лиш знай, коли з дівчинки виростає жінка, не та, котра вирощена жінками, що злякались жити і думати інакше, обрали йти за чоловіком, а не поруч з ним. а та, що зрощена власною любов‘ю і прокидається з силою, здатною зломати не руками, а поглядом. втопити кожного у своєму океані і підняти високо на своїх хвилях, підкорювати і мстити, та вона не стане. бо їй не потрібно більше нічого, окрім любові. бо вона - і є любов. дякую, @dana_pht і @pointstudio_rivne за можливість показати цю силу.

не смій підриватись в неділю! хоч один, цей один єдиний день дозволь собі бути кішкою, що крадеться, потягується і топче ліжко лапами з насолодою від пробудження. не біжи одразу за своїми «мушу і повинна». в першу хвилину після пробудження ще не існує нічого. лиш ти. тож наповни її собою сповна. забудь, лиш на мить, про людей, дітей, чоловіків, коханців, що прокидаються поруч. будь з собою. кішкою, що вигинається назустріч новому дню, дівчинкою, що ніжиться в теплому ліжку в перший зимовий день, жінкою, що відчуває кожну клітину свого тіла з насолодою і легким збудженням від думки, що на кухні чекає ранкова кава. байдуже, зроблена тобою чи кимось іншим. дозволяй собі такі ранки. дозволяй собі такі дні, де усе - для тебе. починай їх по-своєму, живи по-своєму, відчуй, що «особливий день» може бути кожним днем просто тому, що в ньому є ти. ось моя «магія ранку». і книжка зовсім не потрібна. прокидайся, кішечка. ця зима буде нашою ❄️ ⠀ p.s. розкажеш мені за кавою про те, як виглядає твій найкращий ранок? мій з довгого потягування в теплому ліжку, розтяжки на коврику, танців під улюблену музику, смачного сніданку, який іноді навіть здається занадто «дорогим», але ж він для мене! а я в себе найдорожче ☺️ а ще, з відчуття приємного нетерпіння, що сьогодні я буду творити щось прекрасне. тому встаю і збираюсь на макіяж, бо мене чекає прекрасна фотосесія сьогодні. давай почнемо цю зиму з задоволення разом?

я — найпрекрасніша, найідеальніша, найкраща, найрозумніша і найчудовіша жінка в своєму житті. мені не потрібні для цього докази. я хочу бачити себе такою. я бачу. і не має значення, чи вважають мене такою люди, котрі ніяк не дотичні до мого життя. чи дотягую я до ідеалу по їх міркам. адже я в очах тих, хто любить мене — я завжди буду найкращою. і у власних очах назавжди залишусь такою. саме це я називаю «любити себе». відчуваєш різницю?

ти вмієш злитись? саме злитись, а не зганяти злість. мені здається,відсутність цього вміння — одна з найбільших наших проблем. воно і не дивно, бо хто цьому вчить? нас вчать іншому. бути вихованими. посміхатись, поважати, бути смиренними, не плакати, не кричати, не тупати ногами в супермаркеті. а от вчитись давати собі раду з емоціями... це вже ти якось сам, малюк. хоч в 4, хоч в 34. тому наша злість найчастіше латентна, прихована від людських очей і через те — небезпечна. бо зі звичайної емоції вона перетворюється на скоплення внутрішніх образ, тривожність, паніку, а найгірше — агресію до людей, що іноді переростає в насилля. згадай ситуації, котрі стали для нас, на жаль, звичними. дорослі, котрі «тримають обличчя» перед чужими, навіть в моменти жахливого стрессу, а по приходу додому звинувачують одне одного у всіх бідах. чоловік, котрий агресивно поводиться з слабшим, просто тому що може. просто тому, що так йому стає легше. мама, котра не може впоратись зі своїм болем самостійно і зривається в крику на дитину, що не відповідає її очікуванням. хоч дитина просто живе своє дитинство. ніхто ніколи не казав їм - хей, злитись - нормально. відчувати, як в тобі росте буря незгоди, несправедливості і ненависті. бажання безтолково копнути камінь, покричати на небо, кинути в космос цеглиною, намагаючись звернути на себе увагу! потрібно лиш знати маленький нюанс — не люди і не обставини створюють ці почуття. злість — реакція на подразник, котрий зачіпає тебе за живе. тож не звинувачуй нікого в своїй злості, не проектуй її на інших. просто, по-людськи скажи і зізнайся. я злюсь. на ситуацію, що склалась чи не склалась. на слова, що були мною почуті. на світ, що він так вперто не хоче робити по-моєму. злись! так, наче твоя злість може пробити бетонну стіну, наказати всіх несправедливих, досягнути до кожного на землі! злись просто тут. під цим дописом, я прошу тебе - злись, агресуй, матюкайся як школяр під парканом. дозволь собі злитись на все, що прийде в голову. відпускай її тут і зараз. а потім знов, і знов, і.. ти навіть не помітиш, якими чистими стануть думки. яким привітним стане світ. бо злість - це не ти сам, це лиш емоція. не давай їй керувати собою ❤️

my phoenix rising crazy 🔥 після пережитого болю, розпачу, почуття чорної діри в грудях, котру не заповнити нічим, окрім нової темряви — ти доходиш до власної межі себе і згораєш. наче фенікс, в самому кінці свого життєвого шляху. ⠀ ⠀ ⠀ не бійся. ⠀ гори, навіть якщо біль нестерпна. бо краса цього полум‘я в тому, що ти народишся з нього знову. тепер я знаю це відчуття. і я не проміняла б його ні на що. успіх, визнання, багатство, враження, насиченість, ситість, емоції, наркотики, алкоголь, оргазм, любов до чоловіка — усе це припиняє свою нездорову значимість, перестає бути надважливим і недосяжним. втрачає свій блиск і здається тьмяним, в зрівнянні з єдиним почуттям. як після років заключення у власному колі пекла, ти розправляєш плечі, підіймаєш голову високо і розпалюєш в грудях вогнище свободи від своєї ж в‘язниці. тому сьогодні я закриваю свої очі і загадую бажання для тебе. замість щастя і вічної радості - відчуй гідне закінчення усіх внутрішніх нерозумінь і болю. рости над собою, розпалюй власне вогнище і згорай, наче фенікс. гори, ⠀ ⠀ моя дівчинко. нехай твій вогонь буде яскравим. ph: @viunnyk

колись я створю новий революційний рух. і буде він називатись — адекватність. він не буде від жінок для жінок чи від чоловіків для чоловіків. не буде релігійним, гостро-соціальним, політичним чи екологічним. не матиме гучних гасел, що намагаються дійти до свідомості через біль чи почуття сорому. не матиме правил, за якими буде визначатись трушний ти чи позер? і з усіх пояснень про посил цього руху, буде лиш декілька головних речень: ⠀ — прийми, що усе, що потрібно нам насправді - це відчепитись одне від одного з своїм світобаченням і дозволити кожному обирати як жити самостійно. ⠀ — прийми, що кожен з нас рівнозначно важливий живий організм на цій землі, котрий вимагає поваги і бережливого відношення до себе, не важливо немовля ти, старий, жінка, чоловік, пес, кіт чи дерево. ⠀ — прийми, що кількість папірців в гаманці, соціальний статус, професія, успіх чи титул - не робить нас кращими чи гіршими одне від одного. кращими чи гіршими нас роблять дії, котрі ми обираємо робити по відношенню до себе і інших. королева англії і бездомний - однаково цінні для всесвіту, якщо обирають вчиняти з любові. мільйонер, терорист, ґвалтівник, багатодітна мама чи шахтер — однаково не варті поваги, якщо обирають чинити зло іншим. смішно те, що цей рух вже давно існує. він створений з нас — людей, котрі обрали жити свідомо для самих себе і для світу. нам не потрібні гасла, щоб знати де погано, а де добре. не потрібні докази того, що ми живемо правильно. не потрібні революції, щоб просто виконувати свою справу, ставитись одне до одного з співчуттям і повагою, неважливо хто ми, де живемо, якій статі належимо, скільки грошей маємо на рахунку, який в нас колір шкіри чи форма тіла. мене оточують такі люди. і я знаю — ми не змінимо інших. тих, кому потрібно розділяти усе це на різні політичні і соціальні рухи, вважаючи важливим лиш свій «істинно правильний». ми можемо лиш дати їм час самим прийти до істини, що все це не потребує зірваних горлянок, щоб комусь щось довести. вони не почують, доки самі не оберуть слухати. прийми,що твої діяння мають творитись з любові. показуй цим прикладом як може бути — добре, щасливо і тепло. не намагайся змінити світ. ти і є світ. змінюй себе.