Якось хороша знайома поділилась зі мною своїм жалем, що не пішла в психотерапію років зо 20 тому. Каже, може б тоді її життя склалось зовсім інакше. Я відповіла їй, що ці роки звісно не повернеш, зате можна піти до психотерапевта зараз і подбати про наступні 20 років, прожити їх нарешті так, як хочеться і не шкодувати потім про усе життя "не так"... Я не знаю чи дослухалась та знайома моєї поради, але здається звучить досить мотиваційно) Тож, починайте зараз, щоб оглядаючись назад на прожиті роки знати, що пройшли їх найкращим для себе шляхом)

Відповідальність має бути дозованою. Раніше дітей вчили відповідно до віку годувати гусей, доглядати молодших, доїти корову... Шкільні домашки і війни в пісочниці були проблемою дітей, а не їхніх батьків. Діти мають падати і різатись, коли вчаться ходити і користуватись ножем. Так вони поступово набувають свого власного досвіду. Людина не може раптово стати самодостатньою і зарадною в 20 років, якщо все життя до того її оберігали від всіх можливих і уявних небезпек світу. Справжньою ознакою дорослості є не секс, сигарети, оливки і шампанське брют. Справжньою ознакою дорослості є відповідальність, яка має розвиватись з дитинства. За мотивами лекції Лариси Дідковської)

ВІСНЕ СЯЙВО ЧИСТОГО РОЗУМУ Ми не можемо забути погане, не забувши при цьому хорошого. Все має свою ціну. Ми - це набір наших спогадів? Наскільки я сама вибираю свою долю чи може вирішальними є якісь зовнішні впливи і випадкові збіги? Чи справді блаженні ті, хто забувають і чи повторять свої помилки Джойлс і Клементина? Як воно - бути на першій - романтичній стадії стосунків і при тому знати наперед, що буде потім, там, де конфлікти і притирання, нудьга, біль і можливо вихід? Чого вона відправила ті касети? Вона, до речі, є для мене тут ключовим персонажем, хоч і переживаю за цих двох щоразу ніби вперше) Нетривіальний сюжет і хаотичне несвідоме у всій своїй красі, де нема часу і простору, а все тут і зараз. Якщо ви не бачили цього фільму, то просто подивіться його і бажано щонайменше тричі) бо кожен раз після нього нові рефлексії, запитання, жалі... І найбільше мене зараз мучить питання чи зробила б так я? Наче розум розуміє, що не варто, але ... А чи зробили б так ви? П.с. щоб не запутатись у часовому божевіллі, стежте за кольором волосся Клементини) #кіно_з_психологом

СИМПТОМ В ПСИХОТЕРАПІЇ Якщо б у вас був вибір захворіти на серйозну хворобу, яка супроводжується сильним болем або на таку ж, але болю не буде, що би вибрали? Правильна відповідь - вибирати біль. Що означає, коли нас болить серце, рука, печінка...? Що нам варто відвідати лікаря. Якщо ми цього не зробимо, то хвороба, яка є в нашому організмі буде розвиватись. Тому біль є корисним, адже він сигналізує нам , що щось не так. Якби не було болю взагалі, ми би не знали, що хворі, якби він був слабким , ми би випили таблетку і забули (як ми власне часто і робимо). Коли він сильний, він дає нам зрозуміти, що треба щось робити, аби не померти. Схожа ситуація є з голодом чи спрагою. Вони показують нам, що у нас є незадоволена потреба і чим довше вона не задовільняється , тим більш вираженим, а потім навіть нестерпним стає "сигнал". Все це звучить логічно, коли ми говоримо про фізичні потреби, але в такому ж ключі можна розглядати і наш психологічний/моральний/емоційний (чи як ще його можна назвати ) біль. Коли людина страждає, вона має якусь емоційну потребу, яка є життєвоважливою, але не задоволеною. Тому страждання є симптомом для психотерапії. Клієнт і терапевт разом досліджують його, щоб знайти ключову потребу людини і способи її задоволення.

Для програми "Ігри розуму" на радіо "Львівська хвиля"

Завтра буду на радіо Львівська хвиля в інтерв'ю з Євгенією Науменко Слухайте 100.8 fm ))

"Мені страшно" - сказав кролик "Чого ти боїшся?" - запитав ведмедик Кролик відповів: "я не знаю, просто страшно". "Тоді я посиджу з тобою, поки ти не перестанеш боятися, впораємось із цим разом" Здається, в цій картинці - основна суть психотерапії. Просто бути поруч. Коли людині погано, боляче, страшно, тривожно. Бути поруч. Людина переживає втрату. Нам хочеться заспокоїти, підтримати, розвеселити. Ми не можемо підібрати слова. Жодні з них не допомагають. Бо немає стандартних фраз, які допоможуть. Немає чіткої інструкції , яка зробить людину щасливою. Важливо просто бути присутнім. Емпатія і контейнування наше все) І не тільки в терапії. Будьте поруч з вашими близькими! Не намагайтесь їх врятувати чи полікувати. Просто будьте з ними і дозвольте їм переживати весь спектр емоцій, знаючи, що хтось є поруч.

ЧИ ЗУСТРІЧАЛИ ВИ ЛЮДЕЙ, ЯКІ НЕ ВМІЮТЬ РОЗСЛАБЛЯТИСЬ? Практики релаксації, самоусвідомлення, медитації або просто побути наодинці з собою - це нестерпні заняття для них. Такі люди ніколи не зупиняються, вигадують собі нові справи задовго до завершення виконання попереднього списку. Про таких кажуть "як білка в колесі". Вони не з тих, які будуть сидіти з ранку з горнятком кави і слухати спів пташок. Бо вони встають о 8, а на 11 йдуть вже на третю зустріч. І так цілий день, без секунди на те, щоб подумати про те, що всередині них: думки, переживання, почуття, страхи, образи... Уникання всього цього внутрішнього часто і є причиною такої супер-гіпер-мега зайнятості. Люди захищаються від нестерпних афектів ( наприклад злості, страху чи сумнівів ) всередині себе, переключаючись на зовнішні стимули. І така стратегія діє, поки є на що відволіктись. Побути з собою і доторкнутись до свого внутрішнього світу буває дуже лячно, а робота із цим світом болісною, але тільки так ми можемо чути себе і "докопуватись" до своїх істинних потреб і бажань.

АЛЕКСИТИМІЯ Стан, коли людина буквально не має слів для опису емоцій. Це нездатність усвідомлювати та виражати свої емоції, розпізнавати емоції інших. Коли людина не може впоратись з болісними почуттями, вона намагається їх вимкнути, але кнопка емоцій в нас є тільки одна - ми вимикаємо сум, страх, злість і заодно - радість, задоволення, щастя. Такі люди все дуже раціоналізують, їм важко бути творчими і спонтанними, фантазувати, символізувати, розуміти метафори, рефлексувати. А ще вони майже не бачать сни, а якщо бачать, то ці сни зазвичай сірі, нудні і їм не надається значення. Таке невиражання емоцій призводить до того, що вони починають шукати вихід через тіло і тоді розвиваються психосоматичні захворювання (те, про що в народі кажуть "всі хвороби від нервів"). Чому так трапляється? Алекситимія розвивається тоді, коли дитина протягом свого розвитку переживає багато психологічних травм, а мама (або інший опікун) не може виконати функцію емоційного контейнера для дитини. Контейнування полягає у тому, що: -мама називає дитині емоції, які зараз переживає малюк ("я бачу ти зараз злишся", "так, тобі сумно, я розумію" ...), так дитина вчиться диференціювати свої почуття на злість, образу, сум тощо, а не просто "добре" і "погано" -мама вчить дитину обходитись зі своїми емоціями і розділяє з нею ті емоції, які надто сильні для дитини Як ця функція може бути порушена? Наприклад: - мама знецінює емоції дитини ("та шо ти вигадуєш?", "Та перестань, тут нема чого плакати", "просто не звертай увагу"...) - заборона на емоції ("хлопці не плачуть", "не злись, ти ж хороша дівчинка"...) - мама зразу діє (дитина жаліється, що її образили, а мама замість того, щоб побути з дитиною в цей момент вже дзвонить в школу, до батьків однокласників і зі всіма розбирається) -мама депресивна, схильна панікувати, надто інтенсивно реагує на емоції дитини ("ти мене до інфаркту довести хочеш?"...) З такою мамою дитина буде боятись ділитись своїми переживаннями. Тому просто називаємо емоції і переживаємо їх разом з дітьми 😉 #знайоме_слово

МИСТЕЦТВО І ПСИХОАНАЛІЗ Не хочете тратитись на психоаналіз - ходіть в музеї, театри, на концерти, читайте книжки, слухайте добру музику та дивіться добрі фільми. Бо психоаналіз і мистецтво впливають на наш мозок схожим чином. Активують дефолт-систему мозку або, як її ще називають - мережу пасивного режиму. Ця мережа відповідає за наші внутрішні процеси, автобіографічну пам'ять, саморефлексію. Саме вона працює, коли ми думаємо про себе і сенс життя, про те, хто ми і про наші стосунки з близькими. Самоусвідомлення - головна її функція. І так, мистецтво сприяє йому) З лекції Романа Кечура "Психоаналіз, нейрофізіологія і мистецтво" П.с. тримайте одну з моїх улюблених картин)

А ЯК ВИ СТАВИТЕСЬ ДО ТАТУ? Психотерапевтка Ніколь Шраккенберг у книжці "False Bodies, True Selves" (книга до речі чудова) пише, що тату - це один із способів пошуку і прийняття власної ідентичності та бажання повернутись до власного Я; осмислене самовираження через тіло і спроба "відібрати в соціуму своє тіло назад". Функції, які може виконувати тату: - ритуал - зберігання фізичної згадки про якусь важливу подію - спосіб ідентифікації (наприклад з певною соціальною групою) - такий собі захист (у давніх культурах вірили, що малюнки на тілі захищають від злих духів) - просто декоративна функція, демонстрація стилю чи сексуальності. Історично склалось так, що тату були особливо популярні серед людей, контроль над якими належав державі, а не їм самим (робочий клас, військові, позбавлені волі), бо ці люди намагались повернути собі право на своє тіло. Так і ми зараз, на думку Ніколь, робимо тату для спротиву соціо-культурним силам, які присвоюють наші тіла і перетворюють їх на товар і таким чином шукаємо і стверджуємо власне Я. Люди з фізичними вадами також можуть використовувати татуювання, щоб відчути контроль над своїм тілом, якого вони не мали або втратили через захворювання/травму. Авторка вважає цілком логічним те, що люди, які мають тату вважаються більш схильними до ризикованої поведінки, наприклад вживання алкоголю, наркотиків, куріння, самоушкодження, тощо, бо все це способи опиратись суспільним нормам.

А вам теж буває важко зранку встати з ліжка? Вимикаєте неодноразово будильник з гнівом? Нещодавно я почула цікаву ідею, що креативні люди легко встають зранку. Чому? Бо звечора вигадують собі якесь неординарне завдання на наступний день, яке з нетерпінням біжать виконувати щойно з'являється можливість. Отже, план дій: 1. Вигадуємо мега-круту ідею 2. Лягаємо спатки 3. Прокидаємось із найпершим дзвінком будильника 4. І біжимо втілювати ідею в життя Раптом подіє. Я спробую, а ви?)