Хелоу! Хто ще як я любить експерементувати і випробовувати себе? В чому суть? ⠀ @kate.slyva каже: «Я починаю свій 21 день без солодкого» І я така: «Альооо, я в тємі» Колись я пробувала не їсти цукор, прям так жостко вичитувати склад і прям реально не їсти нічого, де є цукор (а цукор є всюди, шоб ви собі розуміли). ⠀ Пам’ятаю тоді важко було знайти щось достойне, щоб і смачно і без цукру😁 Зараз буду більше налягати на овочі, добре що вже сезон і можна легко експерементувати з харчами🙃 ⠀ Кароче шо? Я хотіла вам сказати, що ми з @kate.slyva вже вчора почали свій 21 день без цукру. Побажайте нам легкого польоту над всіма прилавками цукровмісних продуктів. ⠀ Ми сильні! Ми все зможемо! 21 день легкості і кайфу🤗

Привіт я Наташа і я роблю корисні цукерки ⠀ Одного разу я подумала: «а чого б мені не зробити такі цукерки, які їла б без докорів сумління? Без цукру і з користю? Зробила, ми з Максом наминали їх за дві щоки, а потім мене запитали, чи не можу я зробити їх на замовлення😉 ⠀ Так зародився мій магазинчик @zgorikhom Ласкаво прошу всіх, хто любить солоденьке і корисне. В наявності є три види різних коробочок з трюфелем, молочними цукерками, кокосовими, горіховими, які ви можете замовити і вони долетять до вас в будь-яке місто. ⠀ Я тепер частіше буду про них розповідати, бо це мій витвір мистецтва. Все від початку до кінця роблю я з величезною любов’ю. Отримую неймовірну насолоду від цього творіння. Хочу, аби ви їх полюбили, як я. Ранкова кава з трюфелем, без цукру з мигдалем🤤 На перекус під час роботи кокосова з горіхом в шоколаді. Ласкаво прошу @zgorikhom , де ви відкриєте для себе нові смаки🥰

Читайте це, як повість. Знаєте, що я ніколи не могла зрозуміти? Чого люди так легко здаються. Як можна відпустити те, що твоє. От ти відчуваєш, що ця людина твоя від початку до кінця, а коли вона йде ти навіть не можеш вичавити з себе: «чому?». Я стільки разів запитувала себе, чому він не біг за нею, чому не намагався хоч якось врятувати той їхній шлюб. Чому не зробив ні одного кроку в її сторону. Чому в своїй справі не гнув свою лінію до кінця, переступаючи через перешкоди. Чому ми так легко можемо відпускати те, що відривають від нас з м’ясом? Стоїмо, як вкопані, а з нас капає печаль, сум і всередині зароджується пустота. Чому люди здаються? Чому люди здаються тоді, коли за сценарієм в хороших фільмах герої чіпляються за волосину. От він прокидається. Бачить її немає в ліжку. На столі записка: «прощай». Він за пару хвилин дізнається в якихось її друзів, рейс на якому вона відлітає в інше життя. Мить і він вже в аеропорту, біжить до столу реєстрації, де вона ще встигла пройти на посадку. Він кидається їй в ноги, обіймає, слізно щось розказує про кохання. І от вони вже разом, заплакані, але разом кудись летять. Вони в ті секунди, в аеропорту переродились. Але то фільм. А в житті, він якщо й знайде записку на столі, то прочитає, охне і продовжить жити, наче нічого не сталось. Тільки з самого капає печаль, сум і всередині зароджується пустота.

Йде дощ і я разом з ним ⠀ В пам’яті вимальовується день, коли я купила класні гумові чоботи і заходила в кожну калюжу, де води було по кісточки. Дітки йшли повз мене зі своїми мамами і кричали: «я тоже хочу, как тётя». ⠀ Я була щаслива. То була весна. Київ вже весь став пухнастим і зеленим від дерев. Дощ, як емоційна жінка, то заводився, то переставав. Весною в таку погоду, мені хочеться виходити на вулицю в своїх досі класних чоботях і виміряти калюжі. Тішити свою внутрішню дитину (як сказали б психологи😄). ⠀ Можна ще для повного кайфу одягнути дощовик, аби руки були вільними від парасолі. Як я зробила це в понеділок. Люди похапцем бігли з магазину до дому, а я повільно йшла вулицею, пританцьовуючи в такт музиці з навушників. Ну кайф же! ⠀ Зайшла в кав’ярню, взяла найбільше капучино, уявляючи, як це буде романтично в дощ, ще й з чимось смачним. -У нас нет крышки для этого стаканчика - сказав чувак (бариста), з виразом обличчя, що переробляти він точно не буде. -Та нічого, дякую 😊-сказала я і йому пощастило, шо настрій в мене був мрійливий, а не такий, аби розказати «почем в Одессе рубероид» показати туди дорогу і благословити в добру путь! ⠀ Я взяла той стаканчик без кришечки, дощ падав на землю і в моє капучино, а мені було байдуже, я насолоджувалась моментом. #am_i_write 1/10

Місто дівчат ⠀ 532 сторінки ви кружлятимете по Нью-Йорку з 1940х-1970ті роки. Ви будете ходити в ресторани та бари. Танцюватимете з незнайомцями. Будете пити джин на барі, покурюючи цигарки. Приходитимете зранку додому з важкою головою. ⠀ Ви будете стильно одягатись. Точніше ваш кравець буде висаджувати по вашій фігурі найкращі тканини світу. ⠀ Можливо ви, як і я, не розділятимете світогляд головної героїні. Можливо вона навіть буде вас дратувати. ⠀ Але це життя, тут усяке буває. ⠀ Немає нічого хорошого, чи поганого. Немає правильного, чи неправильного. Є те, що ти хочеш. ⠀ @homochka_t , дякую за пораду, вона дійсно легко прочиталась. ⠀ @soul_________n_ каже, що книжка трохи нудна і я згідна. Ця книжка, як життя, тут не щодня екшн, але завжди якісь події та емоції. ⠀ Народ! Дівчатка, дівчата, жіночки раджу вам почитати це "Місто дівчат". А хто читав, з ким ви себе ототожнювали? Я - Пег☺️

Привела себе сьогодні в парк. Сиділа годину абсолютно одна наодинці зі своїми думками. Вони літали змінюючи одна одну, а я не могла сконцентруватись. Не могла зупинити їх. Не могла вивільнитися від них хоча б на хвилину. Я так хотіла відчути себе в моменті, зрозуміти, як я саме зараз себе почуваю, але не могла зупинити потік думок. Так буває, ти наче нічим не переймаєшся, наче нічого тебе не турбує, а все одно неспокійний і не можеш себе вгамувати. Люди йшли повз мене, я сиділа майже нерухомо, заплющивши очі я слухала шум міста. Крізь розмови прохожих пробивався спів пташок, квакання жаб, шум машин і сміх дітей. Все змішалось на вулиці і в голові панував абсолютний хаос. Я хотіла вибачитись перед собою за те, що щодня зраджую собі. Я хотіла вибачитись перед собою за те, що не дотримую обіцянок даних собі. Я хотіла вибачитись перед собою за те, що сумніваюсь в собі. Що не вірю в себе. Що обманюю себе. Дівчинка в мені сиділа в позі ембріона і не хотіла нічого слухати. Робила вигляд, наче все ок. Жартувала і сміялась зі своїх жартів. На скільки грабель треба ще наступити, аби зрозуміти, що пора йти іншою дорогою. Дівчинка в мені чекає свого дорослішання і вірить, що я не підведу її, як завжди. Вона вірить в мене і в мої сили. Вірить, що я вмію доводити справи до кінця. Вірить, що я вмію втілювати в реальність задумане. Вірить, що я не боюсь ризикувати і ризикую для власного щастя. Вона вірить в мене. А значить я її не підведу.

Ми з мамою придумуємо, чим займемось, коли зустрінемось після всіх цих заборон і закритих міст. Точно вийдемо в парк, дорогою купимо морозиво і каву, якщо не вино і сушики, сядемо десь на галявині і будемо насолоджуватись моментом, що знову разом. Ми передивляємось по відеодзвінках наші спільні відео з подорожей, сміємось з того, як захоплено відкривали щось нове для себе. Згадуємо, як безтурботно почували себе ще декілька місяців тому. Тисячі фотографій, де ми погано вийшли, але де ми щасливі. Ми там сміємось. Біжимо парком. Їмо якусь вуличну їжу в перервах між екскурсіями. Як легко нас спантеличити - просто обмежити в пересуванні. І от ми вже чілимось кожен в своєму домі, переходячи з кухні у вітальню. -Добрий ранок, мам, я тільки готую сніданок. -Привіт, а я вже випила каву, зараз буду щось читати. Проходить другий місяць. Другий онлайновий місяць. Мама, я скучила...

Мені абсолютно не соромно признатись, але я почуваю себе доволі комфортно на карантині. Мені навіть ок робити манікюр вдома😏 Я не скучила за магазинами і кафешками. Я навіть за людьми не скучила. Єдине чого не вистачає - свободи в русі, наприклад сісти в метро і поїхати на поділ. Виїхати за місто. Поїхати до мами і там з нею гуляти в парках, ходити вулицями, відвідувати якісь театри. Так я можу вийти на вулицю, пройтись дворами до озер, це теж класно, але це різні речі. Я скучила за довгими прогулянками по Києву від світанку до ночі, від золотих до арсенальної. Я скучила за можливістю йти узвозом і зайти в дім Булгакова. Я скучила за посиденьками в траві на пейзажній алеї. Але загалом, зважаючи на ситуацію, мені доволі чудно живеться на карантині. Захотіла зробила свій ресторанчик на балконі. Захотіла зробила фітнес центр в кімнаті. Захотіла зробила студію манікюру. От наприклад як сьогодні😉 Як вам мій витвір мистецтва?

Колись мені сказали, що в мене вийшло б написати книжку, якийсь маленький романчик про любов. Я дійсно хотіла б написати книжку, без поняття про що, але саме так я в дитинстві сформулювала собі мрію на життя: «Написати книжку». Іноді до мене приходять в гості герої різних історій, часто я придумую щось перед сном, а на ранок вони розходяться... Хочу взяти себе в руки і організувати думки в голові, можливо щось складеться в оповідання. Зараз в @osolomatina починається марафон «як писати про кохання». Я хочу спробувати себе. Тому що хочу, аби мої історії мали гарне завершення, а не як завжди я люблю - драматично і трагічно. Хочу навчитись жонглювати словами і в одне речення вміщати сторінки сенсу. Чого я боюсь? Критики. Чесно, не люблю критику, взагалі важко її сприймаю, тому що зачасту вона абсолютно неконструктивна і лунає далеко не від експертів, а я хочу почути дійсно експертну думку. Думку людей, котрі розуміють про що говорять. Я в ділі! #марафон_пишем_короткую_прозу_ольга_соломатина_1

Торжественно клянусь, что замышляю только шалость. ⠀ Ці слова я завжди згадую, коли щось йде не за планом (а я, чесно кажучи, терпіти не можу коли щось йде не за планом). Щомісяця читати по дві книжки, за 2018 їх мало бути 24. По факту штук 15 початих і закинутих по дорозі. Схуднути на 5 кг я повинна була в 2019. Зараз добре було б скинути десятку. Відвідати мінімум 5 країн в 2020. По факту квитки в нові світи потрібно вертати, бо 👑закрила кордони і хто зна, чи відкриються вони цьогоріч. В моменти, коли все летить шкереберть, я роблю вигляд ніби я так і планувала. Беру свій серф байдужості і ловлю хвилю, якою змиває всі мої плани. Я класний сефер в своєму океані невдач. Я не дуже люблю горювати, я люблю змінювати фокус. Повертати в іншу сторону. Вибирати іншу дорогу. Ну не скинула я ті 5 кг, зате я запровадила нові хороші звички: -прокидатись під музику одразу, без ніяких «ну ще 5 хвилинок полежу»; -вакуум і ранкові танці/йога/зарядка/медитація; -милуватись собою щоранку перед дзеркалом; Коротше кажучи створювати собі класний настрій щодня. Бо ніхто крім мене мені цього не зробить. І якщо щось буде валитись з рук я завжди зроблю вигляд, наче так було задумано, тому що: «торжественно клянусь, что замышляю только шалость». #am_i_write @am.i.write.now 10/10

Коли я хочу заземлитись, обнулитись, перезагрузитись. Відчути себе людиною. Згадати що дійсно цінне в цьому житті. Коли хочу побути на самоті пам’ять відносить мене в волошкове поле біля бабусиного дому. Старенький велосипед «Україна», вода з колодязя, бабин домашній хліб, морозиво біле по 50 копійок і виміняні на картоплю кавуни в кінці серпня. Пам’ятаю борщ прабабусі з вишнями, які вона додавала для кислинки. Пам’ятаю, як ми бігли на город збирати полуницю і рідко доносили її до хати, бо все з’їдали одразу з грядки. Пам’ятаю, як бігли з ранку випасати корів в полі, а бабуся приносила обід в поле - сало, хліб і варені яйки. Пам’ятаю і рік тому, хотіла приїхати до бабусі сісти на той велосипед «Україна», поїхати на річку, там мені все ще років 14. І я стою на березі, кидаю камінці в річку і не знаю, що чекає мене попереду. Тоді я планувала вступ в київський університет, переїзд, прикольну роботу. Чи знала я, що пройде якихось 5 років і я вже буду в Києві згадувати, як я рвала стиглі сливи на городі в бабусі. В бабусі, до якої зараз приїжджаю максимум двічі в рік. Я пам’ятаю себе в років 10, якогось літа, в бабусиному селі, на джерелі, де я з якимись подружками викопуємо глину, потім ліпимо з неї тарілочки, випікаємо їх в печі і їмо з них мак, який ми щойно знайшли на городі. Там було життя. Там я навчилась відрізняти цвіт різних дерев, там я побачила, як народжується на городі морква і огірочки, як виростає кукурудза, скільки сил і любові вкладено в кожен колосок, з якого збирається пшениця, везеться на млин і з млина дід грузить мішки з мукою, з якої бабуся буде випікати хліб. Я пам’ятаю все і все частіше хочу повертатись туди. Туди, де була збережена культура і родинні цінності. Туди, де всі один одному допомагали, підтримували і обіймали на свята. #am_i_write @am.i.write.now 9/10

Імпульсивні покупки Што? Незважаючи на мою емоційну нестабільність і енергійність я ніколи не робила імпульсивні покупки. Я навпаки довго думаю, а треба воно мені чи ні. Може колір виберу інший. А точно таке пальто я хочу. Ще подивлюсь в інших магазинах. А може замовлю з іноземного сайту. Ай нащо воно мені, в мене і так є в чому ходити. ⠀ Імпульсивно я можу поїсти. Так, що аж не буде чим дихати. Що аж серце буде колоти. А купити якусь штуку отак з ходу не можу. ⠀ Як тільки почався карантин я теж зависала в різних онлайн магазинах, знайшла класні рубашки в массімо, піджак в скотч енд сода, кеди в томмі, пальто в бенетоні все це закинула в корзину, але так і не оформила замовлення. Тому що я не впевнена чи треба воно мені. Зате одного карантинного дня я лежала на дивані, дивилась рандомний серіал, швиденько зайшла KFC онлайн і замовила відро крил. Ми з Максом вперли їх за хвилин 5! От про шо я жалію. Про ті крила. Про ті крила вмочені в сирний соус. Про ті крила з картопелькою фрі під кока-колу. Про ті крила, які пахли на всю квартиру. Про їхню хрустку скоринку. Про їхній ідеальний гострий смак. Про ту паніровку, яку неможливо повторити вдома (ми пробували сто раз, такі шедеври в нас не виходили). Я жалію про те обжиралово. Один вечір перекреслює двотижневу роботу над собою. Вселяє злість. І породжує заїдання зриву. Але це вже зовсім інша історія... #am_i_write 8/10