Я думаю, що травень - це найкраще, що зі мною стається щороку. Ще я думаю, що цей вірш Андруховича - найкращий спосіб передати травень словами: *** Травень є травень. І ми неповторно живі, й наші сади мов ліси з непролазною тінню. Скільки тепла подаровано цьому камінню, світла — цим вікнам, підземного тління — траві? Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів? Травня несем на собі неспокійну відзнаку: тут, між великістю каменя й малістю злаку, чи не обернеться милість природи на гнів? Скільки на наших очах облетіло кульбаб? Що залишається — стебел пусте безголів’я? Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я? Стежмо за вітром, і промінь — мов поданий трап. Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине. Ми поспішаємо жити, немов після мору. Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору, ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.

Це ми вчора: думали, що завершили тур по родині, познімали вишиванки і можемо мати лінивий великодній вечір з бурачками, але ось вже вхопили гітару і їдемо на спонтанну пізню гостину. Я згадую всі наші вечори з друзями за останній рік, за різних обставин і в різних комбінаціях, і виходить, що майже завжди все закінчувалось співом. Ми співали на Різдво і вже на розколяді, співали на дні народження, в новорічну ніч, на поправинах, якось недавно співали навіть в сауні в один особливий будній вечір. Ці саундтреки - улюблена частина мого фільму. Люблю нашу гітару, сопілку і дримбу, люблю, що в нас це стається так природньо, люблю, що всі наші свої знають слова. Зрештою, за репертуаром ми і розрізняємо своїх.

Місто вічних надій

Тут на днях писали, що Порошенко не подарок, але і у нас не дєньрождєнья. Так от: в мене сьогодні день народження і кращого подарунку годі й придумати. Підіть і проголосуйте, нехай нам всім завтра не буде смертельно соромно.

Ненавиджу Америку

Я дуже важко пережила цей тиждень, і сьогодні дозволила собі нічого не читати, потонути в улюбленій суботній рутині, скупити всі дари грядок на Стрийському і просто запостити фудпорн. Слава квітню.

Мені завжди добре там, де я є, і завжди хочеться хоча б на хвилинку зазирнути по черзі в кожне з улюблених місць. #амстердім влаштував в моїй голові собі дім, затишний і з великими вікнами

По-перше, поки мене не було, в елексі інстаграбельними стали навіть вбиральні. По-друге, пост не про це. Вчора в мене був ечівмент анлокт - я проїхала більше 250 кілометрів з Ужгорода до Львова з одною зупинкою на перекусити. Рік тому я легко здала на права, але весь мій водійський досвід - це кілька поїздок в ролі тверезого водія з якихось п'янок. Їздити для мене - стрес, стрес псує шкіру, тому добровільно за кермо я не сідаю. Вчора дорогою додому ми заїхали до татового знайомого в погріб по вино (це окремий пост) і не подумали, що закарпатський погріб - це не вайнтайм, тут тобі, перед тим, як щось вибрати, треба нахлебтатися вина з кожної бочки. Хто буде пробувати, вибрали, звісно ж, за дві секунди, але я до останнього була певна, що ті кілька крапель погоди не зроблять, і Орест не кине мене з толєдою поміж фур. Крапель за півтори години непомітно назбиралося більше дозволеної норми, тому не було мені ради. До перевалу було страшно, до Стрия плюс мінус ок, місцями я навіть кайфувала, але десь біля Стрия різко споночіло, я приспівувала за диском, щоб тримати себе в нормі, але понад усе хотіла кинути машину і втупитись в телефон на пасажирському місці. Дуже холодно по спині, коли тобі нема як спихнути на когось відповідальність, і треба їхати далі. Щось із дуже приємним звуком клацає в такі моменти в тобі, але цей звук ти завжди чуєш вже коли добрався.

Закарпаття в димах

Ласкаво просимо додому.

Ранок безробітної.